«Я розмовляла з кожним окремо. Заводила в кімнату і розказувала, що тато загинув на війні», — вдова Андрія Широкова (Сім’янина), мати п’ятьох дітей Ганна Счасна

0
164


18 грудня 2016 року в бою на Світлодарській дузі загинуло шестеро українських бійців. Одним з них був Андрій Широков (позивний Сім’янин). Боєць 1 ОШР ДУК ПС (Вовки Подолянина), 1 батальйону 54 ОМБ. У нього залишилася дружина і 5 дітей.

Як воно — жити одній, коли кругом тебе його діти і на стіні картини з його зображенням? 

Я розмовляла з кожним окремо. Заводила в кімнату і розказувала, що тато загинув на війні, - вдова Андрія Широкова (Сім’янина), мати п’ятьох дітей Ганна Счасна 01

— Я почала жити по-справжньому, коли зустріла Андрія. В принципі, він теж. Дві душі знайшли одне одного. До війни у нас було стабільне життя, але події на Майдані 2013 року все змінили. Тому роки життя під час війни наповнені болем пристрастю, добротою і втратою. Андрій працював у сервісному центрі, займався ремонтом медичного обладнання. Коли приходив додому і дивився новини, то просто мовчав. Коли розпочався так званий референдум у Донецькій і Луганській областях, він зателефонував своїм друзям туди і запитав, чи йдуть вони голосувати. Вони відповіли, що так. Андрій назвав їх придурками.

У середині літа 2014 він прийшов додому і сказав, що записався у «Правий сектор». Мене це здивувало, адже ми це не обговорювали. Я запитала, чому ПС? Він сказав, що був у двох місцях і скрізь йому відмовили. Військкомат не взяв, оскільки в нього не було документів про проходження строкової служби, яку він відбував в Німеччині у розвідроті. Тому їх попросту знищили відповідні органи. В батальйоні «Дніпро-1» теж відмовили. Через два тижні він поїхав у Десну на вишкіл. Це уже був серпень 2014 року. Після вишколу Андрій повернувся додому, щоб побути з дітьми, оскільки мені потрібно було поїхати в Словаччину. Через тиждень я була уже вдома. Ми купили Андрію берці, бронежилет, каску, форму. Витратили на все близько 6 тисяч гривень. Дещо нам подарували. І Андрій поїхав на війну. До речі, цей бронежилет врятував життя Андрію в ДАП. Уже приїхавши додому після першого заїзду на Донецьке летовище, він оглядав його і сказав, що осколок влучив у нього, але відрикошетив і не зачепив тіло.

— Коли він потрапив у ДАП, ви розуміли, що там відбувається?

— Я хвилювалась, гордилася, але про його бої майже не знала нічого. Він оберігав мене від усього. Ми домовились, що він мені телефонуватиме кожного дня, і мені цього вистачало. Андрій виконував свою обіцянку. Хоча це було нелегко. Там стріляли, я чула все, але він говорив, що це далеко від нього. Прийшовши після ротації в ДАП додому, він розказував, що туди могли потрапити не всі. Багато було охочих, але потрапляли обрані. Тоді дещо мені вдалось дізнатись. Він перший раз потрапив туди 2 жовтня 2014 року, а вже третього числа втратив двох своїх побратимів – Горбенка Сятослава (Скельд) і Андреєв Сергій ( Каспер).


Андрій бачив, як убили його друзів. Один з них, Каспер, який родом з Дніпра, був йому дуже близький. Вони вели бій, Каспер сказав, що відстріляє один «рожок», і в той час його прошила кулеметна черга. Вона пройшла збоку, тому бронежилет не врятував його. Коли Андрій приїхав додому, ми купили вінок і він написав на ньому: «Пробач, що не встиг». Наступного разу заїхав у ДАП вже в листопаді цього ж року. Андрій розказував, що під час першої ротації їхнім командиром був Богема (Шараскін Андрій), котрий відсиджувався в Новому терміналі, а потім взагалі виїхав у Піски. Тому хлопці його не поважали. Під час другої ротації ними командував Олександр Карась (Подолянин) і, за словами Андрія, проявив себе дуже правильно. Тому Андрій вірив йому і розказував, що Подолянин не лягав спати, поки не перевірив бойові пости. В листопаді Андрій знову зайшов у ДАП, проте не був там повну ротацію, а тільки 11 днів. Під час одного бою невеличкий осколок влучив йому в щоку і пошкодив зуб. Від цього Андрій страждав, постійно приймав знеболюючі. Тому змушений був покинути аеропорт, щоб хтось інший міг повноцінно воювати.

Я розмовляла з кожним окремо. Заводила в кімнату і розказувала, що тато загинув на війні, - вдова Андрія Широкова (Сім’янина), мати п’ятьох дітей Ганна Счасна 02

- Події на війні змінили Андрія?

— Андрій перед зимою 2014 року повернувся додому і до весни 2015 не покидав нас. В нього були відморожені руки, тому він не міг повноцінно воювати в холод. Він приїжджав додому, скидав форму і залишав війну за межами міста. Зі мною знову був люблячий батько і чоловік. Навесні 2015 року він повернувся на війну. ДУК ПС зайшов на позиції поряд із 93 бригадою ЗСУ. Там зустріли одну дівчину з позивним Лютік, яка колись була добровольцем, але потім вступила у ЗСУ. Андрій на той час «працював» снайпером. В нього був помічник Малий. Вони вирішили вдвох оглянути позиції, щоб вибрати собі місце для стрільби. Лютік каже: «Я тут все знаю, вчора наші оглядали ці місця, тому все чисто». Андрій повірив їй, але сказав, що буде йти перший. За ним ішов Малий, потім Лютік і ще один хлопець. Подолянин заборонив іти і проводити цю розвідку, але вони вирішили зробити по-своєму. Коли йшли по стежці, він побачив якийсь горбочок і автоматично переступив, Малий теж. АЛютік — наступила прямо на міну, їй відірвало ноги. Малому прилетіло в тіло багато осколків, Андрію теж. Лишень четвертий хлопець не постраждав. Крім того, при падінні Андрій дістав перелом стопи. Їх перевезли гвинтокрилом у Дніпро. Почався період реабілітації, і тут Андрій почав змінюватись. Його злило, що потрібно бути в дома у той час, як хлопці воювали. Тим більше, що лікування проходило важко. Через два тижні такого життя я сказала Андрію, що він ву депресії і йому потрібно шукати її причину. Проте з часом нам спільно вдалося допомогти Андрію. Дитяча любов, моє розуміння — зробили Андрія майже таким, як раніше.

- Коли Андрій повернувся на передову знову?

— Це був серпень 2015 року. Частина хлопців брали участь у бою під Старогнатівкою. Андрія Подолянин туди не взяв. Це був важкий бій, тоді загинуло 3 бійці ДУК, ще 5 зазнали поранення. У ЗСУ втрати становили 4 вбитими і 6 пораненими. Андрій повернувся восени додому.

Проте вже навесні 2016 року виїхав у зону бойових. Вони були на Світлодарській дузі. Копали довгими тижнями, готували собі позиції. Йому було дуже прикро, що навпроти московські найманці використовували техніку для копання, а вони лопати. Влітку я поїхала на море з дітьми. Він зателефонував мені і сказав, що вони вступатимуть у ЗСУ. Ця новина викликала у мене неприємні емоції. Адже за кілька місяців до того Подолянин скрізь поширював інформацію, що вони не перейдуть в армію. А тут вони вступили в 54 бригаду ЗСУ, де було пребагато «аватарів».

— Андрій був хорошим батьком. Як діти ставилися до того, що тато воює?

— Вони не розуміли, що він робить і де перебуває. Напевне, через вік. Проте дуже раділи, коли Андрій прибував додому. Скидав запилену форму і починав гратись із ними. Він займався істаршою дочкою Маргошею математикою. Хоча це він примудрявся робити навіть на війні. Є фото, де Андрій по телефону допомагає розв’язати задачку з математики нашій дочці. Ці фото зробила боєць 54 бригади ЗСУ – Відьма.

- Вступивши у ЗСУ – Андрій продовжував бути таким вільнодумним патріотом чи статут його змінив?

-У вересні 2016 року, вони підписали контракт. Відтоді Андрій перестав бути веселим. Взагалі почав менше телефонувати, там у них щось відбувалось, але він не говорив цього мені. Перед 14 жовтня, саме тоді в мене день народження, я зателефонувала Андрію і запитала чи відпустять його додому. Він спочатку погоджувався, а 13 жовтня сказав, що не приїде. Ми почали сильно сваритись, я тоді не знала, про неприємні моменти, які там у них відбувались. А він не говорив, по телефону не хотів, і находила моя коса на його камінь. 20 жовтня він все таки вирвався додому. І розказав мені, чому не приїхав і по телефону не пояснив нічого. 14 жовтня була присяга, і всі пішли туди. А позиції були майже напівпорожні. Плюс до всього у підрозділі почався бардак.

За три дні він багато чого розказав. Але це був уже не той Сім’янин. Проблеми і негаразди в армії добивали його, виснажували. Він хотів навіть розривати контракт. Надто відчував цю несправедливість. У листопаді їх вивели на полігон. Там взагалі було жахіття. Адже половина особового складу поїхали додому відпочивати, а інша половина виїхали займатись. Андрій попав у другу частину. Він майже ніколи не скаржився, проте вже наступного дня розказав, що буржуйок немає, вони сплять в холодних наметах. Своїми силами вони виправили становище. Але була ще інша проблема. Андрій посварився з командиром підрозділу Микитою Яровим ( Шайтаном), який в одному з ним бою пізніше загинув. 21-річний лейтенант не міг порозумітися з моїм чоловіком. Один з них керувався статутом і бюрократією, проте не був на війні. Інший пережив важкі бої на війні і терпіти не міг перебування в тилу, де змушували фарбувати сантехніку. Проте, перед поверненням на фронт вони помирились.

Я розмовляла з кожним окремо. Заводила в кімнату і розказувала, що тато загинув на війні, - вдова Андрія Широкова (Сім’янина), мати п’ятьох дітей Ганна Счасна 03

Андрій був снайпером, убивав багато. Це не міняло його як людину? Чи ділився якимось подробицями?

— По-перше, Андрій вважав їх ворогами, які вбивають українців. Тому за кожної нагоди знищував. Моментами він розказував про темний бік війни, і одного разу я стала свідком такої розмови по телефону. Ми їхали в автомобілі, я сиділа за кермом, він збоку. Андрій розмовляв по телефону з приятелем Геннадієм. Той колишній десантник, носить тільняшку, п’є алкоголь у свята. Проте воювати не пішов. Саме з цим знайомим говорив Андрій. Геннадій розказував моєму Сім’янину, що десантні війська – це еліта, круто. Андрій вислухав його і сказав: «Бачив я в бою ваші десантні війська». Особливо псковських. Ці дебіли йшли в бій на повен зріст. Ми їх просто косили, штабелями... До чого я це розказую. Андрій убивав, але це не міняло його, як людину. Єдине, що засмучувало Андрія – це безпорядки в нашій армії.

- В останні дні перед військовою операцією Андрій щось розказував вам, ділився переживаннями?

— Як мені потім говорила Галинка, посестра Андрія, що він за кілька днів перед боєм ходив і говорив, що це ху...ня, а не план наступу. Він був незадоволений тим, що їх у бій повів інший командир, хоча обговорювали, що їх поведе Микола Шафлюк (Бугай). Там говорили, хто не бажає іти в бій, хай залишається. Проте Андрій через склад свого характеру не відмовився від цього плану. Зараз існує три версії, чому Бугай не пішов, а відправили Шайтана. Перша – це те, що комусь там приснився поганий сон і Бугаю сказали, що це погана прикмета. Друга — це Бугаю сказали кудись поїхати . І третя – це Купол, комбриг 54 бригади, сказав Шайтану, мовляв, ти скаржишся, що «правосєки» повсюди нас затирають. Бери операцію у свої руки і покажи, що теж щось можеш. Шайтан, не бувши жодного разу в активному бою чи якійсь операції, повів хлопців. І в перші години бою – загинув. Як потім виявилося, що вбитих буде 6, а поранених понад двадцять. До мене потім приїжджав побратим Андрія, Ярмак. Він намалював карту бою, хто і де був розташований і розказав дуже цікаві подробиці бою.

Я розмовляла з кожним окремо. Заводила в кімнату і розказувала, що тато загинув на війні, - вдова Андрія Широкова (Сім’янина), мати п’ятьох дітей Ганна Счасна 04

Коли його контузило, він тільки ввечері зумів виповзти до наших позицій. Солдати запитали, хто він такий? Коли почули, дуже здивувались, адже вважали Ярмака «двохсотим». Ярмак останній бачив Андрія. Проте під час бою, той пропав. Операція розпочалась невдало. Штурмовики були голодні, йти довелося багато і всі були втомлені, плюс до всього, не було зв’язку між ними. Коли розпочався план Б під час бою, ніхто не знав, що треба відступити, оскільки не було зв’язку. І наші продовжували наступ. Вони захопили московські окопи, їли їхні сухі харчові пайки. Тому були голодні. Не мали боєприпасів і шукали їх у вбитих росіян. А далі відбулось, те, що ми уже знаємо. Проте факт, залишається фактом — саме смерть наших хлопців змусила основні сили відійти і таким чином врятувати їх від загибелі. За таку безграмотність у плануванні військової операції, Купола – комбрига бригади, потрібно було покарати. Проте його нагородили.


До самого бою ми ще повернемось. Розкажіть, що ви відчували в останні дні перед загибеллю Андрія, були якісь неприємні думки чи сни? Щось тривожило вас чи його?

— Все було, як завжди. Я розмовляла з ним 17 грудня напередодні бою. Наші розмови тривали по дві-три хвилини. Андрій не розказував, що вони збираються в бій. Ми обговорювали побутові дрібниці. Я нічого не відчувала. В 17 годині він відключив телефон і вони почали збиратись у бій. Я ще йому раз зателефонувала, але телефон був поза мережею. 18 грудня я почала прибирати ялинку з дітьми, щоб святкувати День святого Миколая. Висилала йому фото у Вайбер, щоб він бачив. Але ніхто не відповідав. Я зателефонувала дружині Подолянина, Тетяні Чудинець. І вона почала розказувати, що мій Андрій, напевне, попав у полон. Звістку від Тетяни я сприйняла неоднозначно. Була віра в те, що все обійдеться і він справді в полоні.

Вночі мені приснився сон, в якому був мій Сім’янин. Я зрозуміла, що він загинув. Я іду зеленим полем, кругом ліс, все цвіте. Бачу Андрія на червоній машині. Підходжу до нього і кажу: «Де ти був, тебе всі шукають»? Він відповів, що мене не треба шукати, мене там не було. Мені дали завдання і відправили на машині виконувати його. Я навіть уві сні розуміла, що ми розмовляємо про бій. По полю текла річка, дуже бурхлива. Там люди сиділи, москальські пісні співали. Я кажу до Андрія: «Дивись на них – це жах». А він каже, щоб я забила на них. Ми сіли на березі річки і розмовляли на різні побутові теми. А потім він сказав: «Ти ж розумієш, що мені треба повертатись до своїх хлопців. Вони там чекають на мене». Я прокинулась і подумала, що він загинув. Інакше б не говорив такі слова.

Я розмовляла з кожним окремо. Заводила в кімнату і розказувала, що тато загинув на війні, - вдова Андрія Широкова (Сім’янина), мати п’ятьох дітей Ганна Счасна 05


— Як діти сприйняли цю новину?

— Я розмовляла з кожним окремо. Заводила в кімнату і розказувала, що тато загинув на війні. Найважче прийняла Маргарита. Вона кричала, що це неправда, плакала. Хлопці на похороні плакали. Тільки найменший Ілля не зрозумів, що сталось? Я розказала йому, що наш тато на небі у вигляді зірочки. І він дотепер вірить у це. Зараз діти збайдужіли, я уже згадувала про це. На жаль, наше суспільство не героїзує хлопців, які боролися за Україну. Мої діти — частина цього суспільства, тому маємо такий результат. Хоча з іншого боку, чого можна очікувати від суспільства, де комбриги, типу Купола, кидають на неминучу смерть своїх бійців, аби отримати якесь визнання і медальки. Ціною чиєїсь загибелі прокладають собі кар’єрний ріст. 

— Ви самі, як почуваєтесь після двох років з часу трагедії?

— Я сама, і цим все сказано. Перший рік промайнув, як у мареві. Я водила діток до психологів. Думала, щоб вони не постраждали від цієї втрати. Часто думаю моментами, якби була можливість повернути час назад, років на десять. То вибрала б інший життєвий шлях. Напевне, не приймала б дітей у сім’ю...

До речі про дітей. Два хлопчики прийомні у вас. Але ж у вас були діти?

— Було дві дівчинки. Ми жили дружно, гарно. Андрій сказав мені, що, напевне, хлопчика народжу ще. Я заперечила і сказала, що не буде в нас хлопчиків. Ти покинув свого сина у другому шлюбі. Я колись відмовилась народжувати хлопчика, хоча точно знала, що там буде саме дитина чоловічої статі. Тому Бог не дасть нам їх. А народжувати постійно дівчат не має сенсу. Он є покинуті діти, давай когось візьмемо? Андрій погодився. Ми пройшли швидко всі медичні обстеження і взяли Колю. Ліці на той час було 9 місяців. Через півтора року ми вирішили взяти ще хлопчика Олексія, щоб Коля не почувався самотнім. Оскільки дівчата не дуже приймали його до своєї компанії. Хоча Андрій дуже любив Миколу і робив все, щоб він не почувався самотнім. Він обділяв своєю увагою навіть рідну дочку Ліку і весь час перебував з Миколою. Потім у нас народився Ілля. Зараз у мене дві дівчинки і три хлопчики. Я не знаю, як виховувати хлопців, справді. Вони підростають. У них розпочнеться підліткова криза: гоління, сигарети, секс. Одне добре, що вони знають правду про своє народження. Був такий час, коли вони запитували мене, як я їх народжувала? В той момент розказала правду таким чином, щоб вони все зрозуміли і їм не було прикро.

- Як вам вдається фінансово витягувати свою велику сім’ю?

— Я про це не дуже хвилююсь. Для мене гроші не мають великого значення. А загалом допомагають волонтери, різні організації, близькі люди. В перший рік ішла велика гуманітарна допомога. Було багато одягу, подарунків. Їх давали в такій величезній кількості, що діти перестали цінувати іграшки. Я змушена була роздавати потроху. Величезна підтримка була від жителів України, особливо – україномовних. Всі знають моє ставлення до російської мови, воно негативне. Хоча до війни, моя сім’я була переважно російськомовна. Тому, я дуже вдячна їм за підтримку.

— З огляду на таку непросту ситуацію з дітьми, не думали ви знайти батька дітям і знову вийти заміж?

— Не бачу такого чоловіка, який буде моїм дітям за тата. Та й взагалі – Андрія ніхто не замінить. Я вважаю, що найкращі чоловіки – це ті, хто пішов на війну і захищає свою країну. На жаль, найкращі з найкращих гинуть. Я не відчуваю себе самотньою і не маю потреби в інших стосунках на даний момент.

Як ви познайомилися зі своїм Сім’янином?

— Нам було 16 років, коли ми зустрілись. Проте на той час ніяких стосунків серйозних не було. Я провела його в армію і кожен з нас жив своїм життям. Це був 1989 рік. Час від часу чула від знайомих, що він одружився, потім розлучився.

Минув час, я зустріла давнього знайомого, який розказав мені, що бачив Андрія Широкова. Я сказала йому, щоб він дав Андрію номер мого телефону. В мене є своя квартира – спадок від батьків. І там на той час провели вже телефон. Андрій зателефонував, я сказала, щоб він забрав мене і мою сестру Христину. Коли він приїхав, я його не впізнала. Адже з того моменту, коли ми бачились, минуло 14 років. Андрій мав поганий вигляд. Не було цих юнацьких ямочок на щоках, кучерявого волосся. Перед нами стояв чоловік коротко стрижений. У шкіряній куртці, яка була набагато більша за його розмір, і такі самі штани. Ми спочатку зустрічались як друзі. Обговорювали минуле життя, передивлялись фотографії. А пізніше ми зрозуміли, що закохались. Ми почали жити разом, у нас народилися діти. У нас був будинок, який ми разом оздоблювали. Я ж за професією художник, майстер ландшафтного дизайну, майстер з петриківського живопису. В Андрія були просто золоті руки, і він все міг зробити сам. Ми навіть побудували дітям іграшковий будиночок. У нас був тандем, ми просто знайшли одне одного. Він навіть говорив, що я — це він і навпаки. Проте кляті московити все порушили і змусили мене і п’ятьох дітей страждати.

Михайло Ухман, для «Цензор.НЕТ»

Loading...

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here

Этот сайт использует Akismet для борьбы со спамом. Узнайте как обрабатываются ваши данные комментариев.