КОМБАТ 5 БАТАЛЬЙОНУ УДА ВЛАДИСЛАВ ЛИТВИН (ЧОРНИЙ): «ДОНЕЦЬКИЙ АЕРОПОРТ БУВ ЯК ОСТРІВ СЕРЕД СТЕПУ. КОЖЕН ЗАЇЗД ТУДИ ВІДБУВАВСЯ З БОЄМ»

0
136


Те, що сталося з ДАПом в самому кінці, я вважаю ще однією героїчною сторінкою нашої історії, тому що деблокувати і вивести звідти особовий склад військові намагалися дві доби.

У нас, українців, максимально розвинений ген виживання. Інколи мені здається, що, зважаючи на те, як нас постійно вибивають, нас вже давно не повинно бути, але ми є. Я націоналіст і багато років поспіль займався революційною діяльністю в такій організації, як «Тризуб» імені Степана Бандери. Чому став націоналістом — сказати важко, може, це споконвічна наша особливість — шукання пригод на власний зад. Просто в якусь мить свого життя я знайшов розуміння себе в цьому світі і в своїй державі. А ще в мене була дуже крута вчителька української мови і літератури, тільки завдяки їй, мабуть, привилась велика любов до України. Щодо «Тризубу», там я побачив побратимів, які можуть в будь-який момент зірватися і поїхати в іншу частину країни, щоб організовувати якісь націо-захисні акції, а потім звідти взяти плацкарт і майже з пустими карманами поїхати в інший бік, щоб влаштовувати щось там. Тобто в цій організації дуже класне середовище в плані людей і самореалізації.

Комбат 5 батальйону УДА Владислав Литвин (Чорний): Донецький аеропорт був як острів серед степу. Кожен заїзд туди відбувався з боєм 01

У нас ніколи не стояло питання, чи буде війна з Росією, бо ми давно розуміли, що це обовязково трапиться, тому готувались і морально, і фізично. І на Майдані ми воювали не з Януковичем, а з тим, що валиться структура державності, і ми маємо стати цьому на заваді. Треба було пояснювати суспільству, що необхідно виборювати свої інтереси, бо тільки тоді таке явище як держава Україна буде існувати. 

Ми прийшли на Майдан готовою структурою, зі своїми вишколеними підрозділами, де кожен відповідав за свою діяльність і почали ефективно працювати. А на дурні запитання «Чого ж серед вас ніхто не загинув?» ми відповідаємо, бо ми люди відповідно підготовлені. Для мене показники ефективності армії або значущості операції по втратах – дуже дивні.

ЛІТО 2014 РОКУ

Коли почався двіж на Сході, я спочатку керував навчальним центром в Десні на полігоні, а після того мене перевели на командування 5-им батальйоном, правда, тоді він ще не був п’ятим.

Перший мій виїзд зі взводом, 21 липня 2014 року, — це зачистка села Нетайлове. Хлопці в той момент прорвали Карлівку. Доходило до Пісків — і ми повинні були зайти туди з двох боків, але для цього треба було звільнити Нетайлове. Ми зачищали село з 93 бригадою. З нами тоді був один прикольний майор, на жаль, не пам’ятаю його ім’я, і семеро ЗСУшників. А потім понеслося: Піски, Красногорівка, потім з 93-ю зачистили Авдіївку, а далі був аеропорт.

Літо 14-го року було досить страшним і божевільним. Події на сході мені нагадали щось по типу картинок з кіно про літо 1941 року. Але одночасно там була купа анекдотичних моментів. Наприклад, в нас не було ані транспорту, ані зброї, і на початку серпня, в Ізваріно ми їхали на «Неопланах», найнятих в Дніпрі. Зі 150 задіяних у цьому хлопців, лише третина була зі зброєю, а інші з лопатами, бітами, гранатами. Всі сподівалися, що ми здобудемо зброю в бою.

На Савур-Могилу ми чомусь діставались якимись чигирями. В Амвросіївці водії автобусів почали молитися, що, комбат, будь людиною – відпусти нас. А в мене народу ціла купа, пішки ж не підуть — і ми доїхали практично до Петровського, а там вже відпустили «Неоплани». Водії дуже швидко драпанули звідти, бо то були цивільні люди.

Під Савуркою скрізь було напхано українських військ. Нормальної комунікації не було, і тривали постійні обстріли. У зачистці Савур-Могили були задіяні наші хлопці, але особисто я в тих боях не брав участі, бо ми з 95 бригадою погнали на Степанівку. А звідти поїхали деблоковувати 30 бригаду під Ізварино.

Взагалі, того літа все було важко, тому що та маса військ, яку кинули на схід, була майже некерована. Зрозуміло, що в таких умовах почалися втрати по людям і техніці. Кваліфікація деяких військових теж була під питанням. Я розумію, що на парадах всі гарно їздили, але в зоні АТО треба було приймати рішення, займати висоти, які постійно обстрілювали вороги і так далі. Можна 150 разів казати, що в усьому винні командири в Києві, але я думаю, що в них було набагато більше геморою, ніж у конкретного комбата десь на висотці в степу, просто потрібно було всім робити свою роботу, а не шукати відмазок по типу «немає команди».

Того літа ми працювали, як могли, виходячи з ресурсів, які в нас були. Допомагали виводити наші військові частини, коли ті почали відступати. Але спочатку ці військові брали населені пункти без якихось супер-операцій, проте коли дійшло діло до кордонів – ніхто не був готовий їх закрити, бо з російського боку щодня лупашила арта. І я вважаю, що наші війська, які намагались деблокувати той «ізваринський котел» – героїчні, бо вихід військ звідти – це мегаоперація. Ніякої підтримки не було — вся існуюча на той момент армія була задіяна на сході. Взагалі, все, що робилося влітку 14-го року, робилося надзусиллями. 

А Савур-Могила, окрім того, що стратегічно важливий об’єкт, була потрібна ще й для того, щоб вивести своїх – і її взяли наші війська. А здали територію лише тому, що не було кому утримати противника. Було б ким, ніколи б жодна кацапня не просунулася далі.

ПІСКИ. ДАП

Восени 14-го року ми були задіяні в обороні Пісків і об’єктів навколо аеропорту. Ми приїхали на допомогу — і затрималися там надовго.

Коли у вересні наші бійці вперше заїхали в донецький аеропорт, він стояв цілісінький. Командир підрозділу третього полку спецназу Редут тоді теж не знав, що з тим хазяйством робити. Він його зачистив — і до речі це була неймовірна військова операція зі застосуванням авіації, купою набитих сєпарів – ті, що залишились живими ледь встигли звідти втекти. Третій полк зайшов — і буквально за півгодини взяв всю територію. З мінімальними втратами хлопці виконали купу роботи. Мені вже тоді було ясно, що цей об’єкт стане історичним, і що рано чи пізно там буде дуже гаряче. Десь місяць я доводив нашому Провіднику, Дмитру Ярошу, наскільки важливо його утримувати. Потім отримав команду про підсилення нашими бійцями оборони ДАПу.

В ДАПІ ми постійно працювали під керівництвом ЗСУ, аж до того моменту, поки не почалися умови від сєпарні, щодо проїзду наших хлопців через ворожі блокпости. Тоді я приїхав в штаб бригади і сказав, що або заходимо туди з боєм, або вішати на свій підрозділ цю ганьбу я не збираюсь. Я вважав, що це неймовірне приниження, коли наших бійців шмагають сєпари. І коли мою останню групу хлопців протягом 21 доби не виводили з аеропорту, я знову проговорив умови, що або їх забирають звідти, або я знімаюсь з Пісків — і робіть там самі, що хочете. Через два дні всіх моїх бійців вивели з ДАПу.

Якщо казати про ДАП загалом — там була величезна взаємодія. Я особисто бачив героїзм танкістів, БМПшників, піхоти – це були неймовірні люди. Вони з ніг падали, але робили свою роботу. Вони днями не вилазили з танків і БМП. І не треба забувати, що з 242 днів оборони більше 200 днів ДАП обороняли спецназ і мотопіхота. В мене високе відчуття справедливості, тому хотілося б, щоб усі отримали по праці. А не так, що одних ми підносимо, бо вони десант ура, а про інших забули. А я бачив дуже багато випадків, коли піхота робила героїчні речі. Щоб зрозуміти, як важко обороняти територію а е ропорта, треба було бути на тому об’єкті. Він був, як острів серед степу. Кожен заїзд туди відбувався з боєм. Але найгірше — не було загального плану, що з цим робити. От якби військові отримали відповідні команди, і розуміли куди рухатись далі, могла б бути інша картина. Там вистачало місця, щоб розвинути якусь інженерку. Щоб вивести людей з терміналів. Але був наказ тримати коробку. Насправді, крутіше об’єкту по висоті і контролю самого Донецька, ми до цього часу не маємо. Коли заходиш в аеропорт, розумієш, що на рівні з териконами видно все: звідки йдуть залпи, де подавляти ворожі точки і так далі. Сєпари тому і завалили позицію «Небо», це була височезна вежа, тому що звідти ми могли прицільно стріляти на дистанцію більше 7 км.

В мене особисто один з заїздів в ДАП був досить цікавим. Осінь 2014-го. Ми виїхали на допомогу нашим, коли вони тримали старий термінал,але поперлися туди на УАЗіку серед білого дня. Набили його під зав’язку гуманітаркою, газовими балонами, новим тепловізором, спорядженням. Окрім нашої машини поїхала «беха» 93 бригади, старший на ній був дуже класний чувак, позивний Верхній (Льоха Верхозін) тоді був ротним, а зараз комбат в 93 бригаді. За кермом нашої «таблетки» їхав Сєрьога Бурковський, зараз служить комбатом в інженерному батальйоні в Ніжині. Це неймовірно надійні і хоробрі люди. Коли десантники в ДАПІ побачили, що по взльотці хєрачить УАЗІк і БМП, в них були квадратні очі, бо вони не могли зрозуміти, що за божевілля відбувається. А прилітати почало з усіх боків. «Беху» ми поставили серед підбитої техніки, УАЗік за танками, щоб його не було видно з терикону, а самі джухнули в термінал. Коли висунулись, щоб підігнати машину поближче і забрати речі, в УАЗік прилетіло і його розірвало в хлам. Машина горіла і вибухала декілька годин. Ми знову рвонули в новий термінал, а з «бехи», що зайшла з нами, Верхній і Фартовий почали подавляти ворожі точки.

Ми з хлопцями завжди до всього ставилися по-хазяйськи: все, що можна було використати зі зброї і техніки, підбирали і використовували. Ось і цього разу походили, подивились, почали питати, де тут що можна підібрати. Я побачив танк і дві БМП, залізли на танк і зрозуміли, що без механів ми його не заведемо. Коли хотіли добратись до «бех», сєпари почали сильно насипати,проте ми таки долізли до них: одна машина була залита солярою – пробиті баки, а в другій якісь «хороші» люди стирили акумулятори. По нас валили з усіх боків, але ми все одно познімали, що могли. Найпомітніше було, як розповідали потім хлопці, коли ми знімали «Утьос», ПКТ і так далі. Загалом зброї ми тоді назбирали немало. І не зупинялись навіть тоді, коли Вєрхньому «вогом» пошкодило ногу. Потім по нам почав стріляти снайпер, кучненько так, але, слава Богу, ні в кого не влучив.

Взагалі, у нас до того часу не було «Утьосів», а тут я зрозумів, що вони є і нікому не потрібні. Коли ми їхали назад, я побачив ще одного — і теж його забрав. Ось так у нас і з’явилися перші крупні кулемети.

Навіть тоді коли ми вийшли з ДАПу, я розумів, чим там все закінчиться. Команда «не стріляти», коли перед тобою вороги тягають мішки з піском – злочинна команда. Можна гратись у переговори, але бійці мають розуміти, що в них є власна зона безпеки. А коли вони сидять і бачать, що за 200-300 метрів від них бігають чувачки і укріплюються, а з тим нічого не можна робити, то стає ясно, що рано чи пізно цей об’єкт будуть здавати або там будуть постійні втрати. 

Війну можна або виграти, або програти, але не договорняками з сєпарами. Коли почалися договорняки – для мене це було так, наче героїчну сторінку оборони аеропорту просто хочуть стерти. Після того, як ми вийшли з ДАПу, почали працювати на шахті «Бутівка», закріплюватися в Авдіївці, з надіями, щоб це все теж не перетворилося на фарс. 

Але те, що сталося з аеропортом в самому кінці, я вважаю ще однією героїчною сторінкою нашої історії, тому що деблокувати і вивести звідти особовий склад військові намагалися дві доби. Довкола аеропорту на відстані 2000 метрів все знищувалося в хлам – з боку ворога велась постійна артилерійська робота по терміналам, і по під’їздам до них. Зі зброї працювало все, що тільки можна, тому українська техніка, яка туди проривалася – герої. І навіть в таких умовах, з відходом з терміналів ми не втратили жодної висоти і території поблизу ДАПу. Через взльотку — все наше. І до цього часу там воюють українські бійці, тримають позиції, тобто ЗСУшники — молодчаги, бо за стільки часу сєпари не просунулися ні на крок.

У нас була купа роботи і довкола аеропорту. З’явилась своя артилерія – пушки «Рапіри», і все, що можна було спалити з ворожої техніки, ми спалили. Нами повністю прострілювалися під’їзди до ДАПу з боку Пісків. І їх техніка туди не потикалася. Десь відстанню в 4 км утворилася буферна зона, в якій ми себе досить спокійно почували до тих пір, поки не поступив наказ — вивід артилерії з передових позицій. Проте в нас залишилась одна трофейна пушка. Ми її нікому не віддали і на неї дуже сильно сподівались. А ще був свій 120-ий міномет і 82ки. Фактично на цьому і трималася оборона Пісків. І ми витримали той період.

У травні 2015 року нас попросили піти з того напрямку. Це сталося тоді, коли наказали вивести всі НЗФ з лінії фронту – і це була дуже болюча процедура для моїх хлопців, які вже обжилися в Пісках.

СТАРОГНАТІВКА

Але незважаючи на це, ми потроху продовжували воювати на різних локаціях: на Бутівці, потім у Старогнатівці з 72ою(перша половина серпня 2015-го). Після Старогнатівки — Авдіївка (зима – осінь 2016-го)

Те, що відбувалось у Старогнатівці, я вважаю аферою. В мене чомусь стале уявлення про те, що звідти ми не мали вийти і нас кинули. Працювали ми там двома групами. Заходили правим і лівим флангом. Я по правому, а штурмовики разом з начальником штаба Подолянинином і з ЗСУшниками заходили по лівому. Окрім цього зі мною виїхало два танчики. В мене була задача звільнити весь правий фланг Білокам’янки — і взяти стратегічні висоти. Розвідка зайняла одну з висот вночі, і десь з п’ятої години ранку ми продовжили її утримувати. Я думаю, що там ми зіграли основну скрипку – танкісти набили купу ворожої техніки. І це було несподівано, бо для тих хлопців то був ледь не другий бойовий виїзд. Але ми з ними стали, обдивились територію, і вони під наше корегування класно спрацювали.

Коли ми зайняли висоту, піднялись, побачили, що там рослинність вища за людину – закріпитись неможливо, бо нічого не видно і стали на іншу, неподалік від заданої. А коли нам почали насипати, ми повели вогонь у відповідь. Сєпари стягувались групами і ми добре бачили, як вони це роблять посеред степу, тому знищували все, куди могла дістати наша зброя. Бій відбувався протягом 8 годин. Я бачив, що можна було там закріплятись і працювати далі. Нас повинні були замінити на 14 бат, і при вдалому розгортанні операції ми мали зачистити правий фланг Кам’янки, тобто піти з танками в наступ. Але коли свої по нам почали лупа шити з тилу артою, вороги зрозуміли де ми і теж почали насипати. Що робити далі ніяких команд не було, і стало ясно, що на лівому фланзі з наших військ нікого немає. Тоді ми почали відходити на місце дислокації – ось так і захлинулася ця атака.

АВДІЇВКА

В Авдіївку ми зайшли взимку 16 року. УДА з 74 розвідбатом підготували операцію по промці – і на початку лютого 2016-го ми її зачистили разом з 74. Потім завели туди 16 бат 58 бригади з їх розвідкою. Взагалі, для реалізації ціє дії були потрібні люди без даху, які не будуть довго думати, а візьмуть і зроблять справу – так і сталося: інженерна служба нашого 5 ОБата розмінувала територію, а потім зайшли військові. Після того ми зачистили дачі — і туди став взвод 74ки і розвідка 16 бата, під час цієї зачистки я отримав кулю в руку. 

Потім на розбитому у тому районі мості ми зачистили «зельонку» і ціле літо утюжили ворожі позиції – «Дозори» і «Алмази». На першому «Дозорі» знищили купу ворогів, які весь час туди заходили і намагалися щось будувати. Із ЗСУшників тоді там стояла 58 бригада, але нажаль в них не вистачало ресурсу на те, щоб обороняти все довкола «промки». Тому ми чітко розуміли, що на утримання відбитих позицій людей немає.

Після інциденту з обстрілами машин ОБСЄ, в липні 16-го року, нас знову попросили покинути позиції, хоча потім ми довели, що з нашого боку обстрілу не було, бо в нас були відеодокази, які ми відіслали в усі потрібні структури. На початку вересня ми звідти виїхали. Восени 16-го року в Авдіївку зайшла 72 бригада, змінивши 58.

Комбат 5 батальйону УДА Владислав Литвин (Чорний): Донецький аеропорт був як острів серед степу. Кожен заїзд туди відбувався з боєм 02

ШИРОКИНЕ

Далі, восени 16 року, ми поїхали на Широкине, а наша розвідка працювала на той момент в Гранітному і Докучаєвську. На маріупольському напрямку ми теж не давали ворогам спокійно жити: прострілювали всі під’їзди до наших позицій, знищували дзоти і бліндажі. Паніка в сєпарів була велика: їм почало прилітати прямо в окопи — і вони були трохи офігєвші від того. Але все скінчилося, коли приїхав Турчинов і ми на свою голову передали йому відео знищення ворожих блокпостів. То був просто звіт, а він ткнув носом артилеристів ЗСУ, що, мовляв, вчіться – і за один вечір ми стали ворогами для військових, а начальник сектора не придумав нічого розумнішого, як вивести нас звідти.

Ми перейшли в іншу зону відповідальності, бо скрізь було повно роботи. Нам не треба перебувати десь батальйоном в повному складі – для операцій ми залучаємо маневрені підрозділи, які мають все для самостійного виконання завдань. Для цього розростатися до об’єму ЗСУшного бата нам не потрібно. Тому ми для себе взяли іншу форму організації. Тобто те, що ми можемо організувати, прогодувати і виховати, ми намагаємось зробити максимально спеціалізованим і маневреним. Я вважаю, що те, що ми робимо, — це рівень спецназу або ЦСО «А» (Спецпідрозділ СБУ, — ред.), і тому специ самі весь час з нами працюють. А ще в спецурі служать купа наших хлопців, та й багатьох бригадах, з якими ми нормально працювали, теж є наші бійці. Комбати, комбриги нас знають — і ми з усіма тримаємо зв’язок. А толкових бійців, якщо вони хочуть продовжувати службу в армії, ми намагаємось відправляти в гідні підрозділи, де вони будуть мати кар’єру і їм буде в кайф цим займатися.

На даний момент у нас іде становлення ЗСУ. Всі, хто не зрозумів чого туди пішов, або, що то його життя, там не залишаться. Це те що мало відбутись, і цей етап треба пройти. Як і становлення НГУ. Рано чи пізно вони теж будуть в бою, бо без бою не буде НГУ, не буде героїв, не буде на чому виховувати нові кадри, не буде розуміння правильно вони роблять, чи ні. На війні має бути момент, коли ти відчуваєш себе мисливцем, набагато хрєновіше, коли ти відчуваєш себе дичиною. І яке б озброєння в тебе не було, ти не зробиш нічого, бо ти просто жертва з якісною зброєю – і тебе все одно знищать.

Щоб якісно воювати не обов’язково йти тільки в наступ. Завжди є різні варіанти виконання задач. Інколи достатньо розбивати ворожі бліндажі, зносити опорніки, просто мінусувати ворогів, щоб вони самі пішли з позицій. Шкода, що для всіх підрозділів немає єдиної моделі, як це робити.

Війна – це моє життя, і я гордий тим, що створив осередок божевільних, які цим живуть теж. А якщо це середовище створено, то значить його можна розвивати. Всі ми хочемо воювати по-іншому, ще результативніше. За всі ці роки ми пройшли енну кількість боїв, вишколів, навчальних процесів. Зараз дуже щільно працюємо з різноплановими інструкторами – вони постійно залучаються, коли це потрібно. Тепер і ми, постійно самовдосконалюючись, вчимо інших в нашому навчальному центрі. А ще не тільки отримаємо, а й передаємо досвід натовським інструкторам, тому що їм самим треба розуміти, як воювати з Росією. Тому у нас все працює, як треба: є чіткі цілі і завдання. Тільки в постійній роботі наша Чорна Січ надалі існуватиме.

Текст і фото: Віка Ясинська, "Цензор.НЕТ"Источник: censor

 

Присоединяйтесь к нам в Facebook, Twitter. Будьте в курсе последних новостей.

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here