Поделитесь этой новостью в соц. Сетях:


Якщо перебувати на війні, то лише на передку. Саме там я бачу від себе якусь користь.

Колись я закінчила журналістський факультет в Шевченка. Проте вже на другому курсі перевелася на заочку і пішла працювати. Починала з репортажиків для одного сайту, потім писала ще для деяких компаній, а у 2011 році пішла в “Український Тиждень". Писала там соціалку.

Командир мінометного розрахунку Лєра Бурлакова: На шахті Бутівці загинув мій хлопець Морячок, після його смерті в мене притупилися майже всі емоції 01

Під час Майдану першого грудня мене поранило на Банковій, я там була ніби як журналіст — і тому могла спокійно дозволити собі поїхати в лікарню, розуміючи, що не арештують.

Коли почалася війна, на фронт перші рази я теж їздила як кореспондент. Спочатку в Маріуполь, але зрозуміла, що там війни немає. Потім під Волноваху до 72-ої. Восени 2014 року я потрапила на вишкіл розвідників, мені дуже хотілося пройти той курс. В результаті згодом, з тієї групи, окрім мене воювати ніхто не пішов. Але на той момент і в мене склалося враження, що як солдат я не витягую, бо там була досить інтенсивна фізуха. Лише коли потрапила на фронт, стало ясно, що на війні не завжди все відбувається в такому шаленому режимі. Але після цього вишколу я вже мала якесь уявлення про зброю.

НА ВІЙНІ ІНКОЛИ ДОВОДИТЬСЯ ЖИТИ ЗА ПРАВИЛОМ «ДОБРЕ, ЗАГИНУ, АЛЕ НЕ ЗГАНЬБЛЮСЯ» 

У кінці грудня 14-го року я приїхала в Піски до «Карпатської Січі». Тоді туди всі заїжджали, хто на скільки хоче. Я приїхала на тиждень. І цей добробат був, як подарунок. Бо коли комбат почав скаржитись, що всі приїжджають на тиждень, потім їдуть, а воювати нема кому, я сказала, що поїду в Київ, звільнюсь і повернуся назад. Так і сталося.

На моє рішення піти на фронт вплинуло, мабуть, те, що відбулося в лютому на Майдані. Пам’ятаю, як тоді за кілька годин до розстрілу Небесної сотні знайомі хлопці просто закинули мене в машину, бо я три доби не спала і ледь стояла на ногах. Після того в мене була якась депресія: я постійно думала, що як так могло статися — 17-річні пацани загинули, а я жива. Мені здавалось, що я могла тоді зробити щось більше, але не зробила. Тому, коли почалася війна, я і працювала, і шукала можливість потрапити на фронт.

На той момент, коли я заїхала в «Січ», я вміла розбирати автомат, але ніколи в житті з нього не стріляла. Всі військові навички я набувала вже на передовій. Вперше, коли стріляла на позиції, в мене була страшна паніка. Але потім все понеслося нормально. І поступово я вивчала різну зброю. Перед самими Новим роком нам зі словами «Ось Вам гранатомет – стріляйте» дали АГС. Я до того його в житті не бачила — і почала розбиратися. Вже в 2016 році мені, наприклад, так само дістався 120 міномет.

Зараз АГС і 120-ка це точно моє — це зброя, на якій я спеціалізуюсь. На даному етапі я командир 120го міномета.

Перший час дівчині на фронті дуже складно пробитися на пост чи на завдання. В Пісках один з командирів, з яким згодом ми непогано повоювали, спитав: «А ти що, заступати збираєшся?» Я відповіла, що звісно. Зрештою він почав ставитися до мене, як до бійця. А от комбат знав, що я журналіст, і постійно тиснув на мене по типу, нащо тобі там бігати з автоматом, АГСом, якщо ти можеш бути у прес-службі. І мені перший час доводилось виконувати і функції прес-секретаря і воювати при цьому.

На війні інколи доводиться жити за правилом «Добре, я загину, але не зганьблюся». Був випадок, коли мені потрібно було вилізти на позицію «Небо» в Пісках, а я дуже боюся висоти. Там стояли правосєки, а ми з АГСом прикривали ту позицію. Те «Небо» окрім того, що було все пошматоване від снарядів, ще й постійно прострілювалося снайпером. Але насправді той снайпер дуже «допомагав» рухатися швидше і не думати про страх.

Коли «Карпатська Січ» почала оформлюватись, я теж збиралася піти в армію офіційно, проте коли дізналася про закон, що жінки не можуть займати не жіночі посади, то мені зовсім не хотілося бути радіотелефоністом, а саме на цю посаду я отримала відношення. Я взагалі не бачу сенсу перебувати в армії на якійсь другій чи третій лінії. В такому випадку можна працювати і в Києві. В моєму розумінні, якщо перебувати на війні, то лише на передку. Саме там я бачу від себе якусь користь. Тому звідти я поїхала в «Донбас-Україна», це було десь в травні 15-го року. Пробула там кілька днів, мала бути в них на АГСі, але в результаті зрозуміла, що вони на фронт підуть нескоро. Тому я вирушила до колишнього 7 бату «Правого Сектору». Коли вони зібралися вливатися в «Азов», ми виїхали в Урзуф. Там я зрозуміла, що майже ніхто не пройшов психолога, і всі мої хлопці, яких я знаю, не потрапляють в МВС. Психанула і поїхала в 93 бригаду. Багато хто з пацанів поїхав зі мною. Ми оформились всі разом. Я як санінструктор, але фактично, я цих функцій не виконувала. Ми попросили командира першої роти першого батальйону, Вітра, щоб він нас всіх забрав на шахту «Бутівка». Рота простояла там десь близько року, а ми біля 6 місяців, бо пізно оформились. У нас були калаші, підствольники, РПК, АГСи, РПГ, але нічого серйознішого не було.

Таких умов, як на «Бутівці», в мене, напевно, ніде не було. Там снувала купа мишей, підвали постійно заливало. І загалом шахта — це просто квадратик, тобто зовсім вузький простір. Біля неї фактично нічого немає. Хіба що позиція «Зеніт» – сусіди. І якщо в добробаті ти можеш кататися туди-сюди, то в армії ні. Я витримала той період, і вважаю це досить показовим для самої себе.

Коли я вперше заступила там на позицію і зрозуміла, що ворог від мене десь в ста метрах, то спочатку в мене був ступор – від того, що я дуже близько бачу людину, яка в нас стріляє. Я забігла в бліндаж на посту, заплющила очі, закрила руками вуха — і почала дихати. Подихала, а потім подумала, що все, досить, треба працювати.

Пізніше, коли мене назначили командиром 120 міномету, в мене був певний бар’єр, бо в піхоті я звикла, що бачу, куди працюю. Там з тебе дуже сильно пре адреналін, коли відпрацював мінометом, спочатку не розумієш, чи вдалося тобі кудись влучити, чи ні. Але коли заїжджаєш на базу, і командир починає приводити цифри по ворожих втратах і казати, що відпрацювали нормально, тільки тоді ти розумієш, що з мінометом і користі, і результату досить багато.

 

Щодо страху загалом, то в цьому сенсі в мені щось змінилося всередині ще під час Майдану. 18 лютого, коли вже було немало загиблих, згодом залишилась лише купка людей, багато хто розійшлися по домівках. Здавалося, що ніхто не зупинить те, що там відбувалося. Багато хто дзвонив прощався з батьками. Я — ні, щоб не засмучувати. Зв’ язалася зі своїм другом, бо мені здавалося, що я 100% загину, але так не трапилося. А от фізичного болю я боюся, поранень, наприклад. Хоча це не заважає мені воювати. 

ПІСЛЯ ЗАГИБЕЛІ МОРЯЧКА В МЕНЕ ПОЧАЛИСЯ ДОВОЛІ ЖОРСТКІ КОНТРИ З КЕРІВНИЦТВОМ

На «Бутівці» загинув мій хлопець Морячок (Анатолій Гаркавенко). Десь, напевне, через півгодини після його загибелі, позбігалися якісь люди, хотіли мене втішити, але мені в той момент зовсім ні з ким не хотілося спілкуватися. І я просто сказала всім, щоб мене не чіпали, бо я хочу просто побути на самоті. З того моменту я робила записи щодня – це було щось по типу розмови з Морячком, або листів до нього. Можливо це був, якийсь механізм, який допомагав мені відволіктися від того, що я відчувала. Через декілька тижнів я вирішила, що писатиму такий щоденник 40 днів підряд. І дійсно, коли минув цей термін, я припинила йому писати. Хоча взагалі я постійно роблю якісь нотатки, можливо, вони у щось і виллються згодом.

(Листи Лєри до її коханого було зібрано в книгу «Життя P.S.» )

У мене притупилися майже усі емоції після смерті Толіка. Мені може бути весело, але я мало через що переживаю. Наприклад, коли в Авдіївці, де я була не так давно, по нам починали працювати САУ, і хтось підіймав голову і казав, що треба в підвал, я кивала, що так, звісно, але потім розверталася на інший бік і продовжувала спати далі. Я розумію, що це якийсь нездоровий пофігізм, але так є. Нещодавно поранило одного з моїх близьких друзів, який забирав в мене калаш, щоб я не застрелилась, коли загинув Морячок. Коли я про це дізналася, то теж мало що відчула, хоча це дуже дорога мені людина. Я спілкувалася з різними психологами, навіть один психіатр був, але з них можна було хіба що поржати, бо користі я не побачила. Може, і є в нас хороші військові психологи, проте я не зустрічала. Мене дуже підтримує моя мама Наталя, а ще вона відсилає нам усіляку допомогу. Окрім того вона координує відправку волонтерської допомоги родинам загиблих бійців від української діаспори у Франції. Знає багатьох моїх побратимів. Насправді, я пишаюся нею. Вона їздила зі мною в морг, коли потрібно було забирати тіло Морячка, знайшла машину, щоб відвезти його, і поїхала на похорон. А ще вона спілкується з мамою Толіка Анною Степанівною. Вони обидві дуже переживають за мене.

Після загибелі Морячка в мене почалися доволі жорсткі контри з керівництвом. У папірцях по цій справі замполіт бригади написав, що вони самовільно пішли у розвідку. В такому випадку виходило, що мама Толіка не отримає компенсацію, а другий хлопець, якого тоді поранило, буде лікувати свою ногу за власні кошти, тому я просто почала розбиратися в тому всьому: збирати все до купи, шукати записи, писати свідчення, що на завдання їх таки відправили. Звернулася в ЗМІ. Мені тоді дуже допомогла Олена Козаченко з Громадського, зробила класний репортаж. Ще цю тему підхопили німецькі газети. І в результаті ми почали потроху виборювати правду.

Чому написали, що на завдання він пішов самовільно, я не знаю, можливо, тому що намагаються економити на компенсаціях. А можливо, тому що взводний не мав права надавати такого наказу, бо тоді взагалі стає питання, чому в нас піхота виконує функції розвідки і саперів? Хоча це дуже поширена тема, коли в розвідку йдуть ті, хто там не має бути.

В результаті ми довели, що вони пішли туди не самовільно. Але за що я «люблю» нашу армію, що, коли нам сказали, що когось покарано по цій справі, дізнатись кого саме – неможливо. А у справі Толіка за фальсифікацію розслідування не покарали взагалі нікого.

У процесі виборювання правди, я почала чіплятися до усіх армійських проблем. Наприклад, що в нас на полігоні немає ніяких тренувань, або води, щоб помитися. На фронті я ніколи ні на що не скаржилась, ніколи не намагалась передчасно виїхати звідти. Поки була на «Бутівці», взагалі не брала відпусток. А на полігонах просто починає їхати дах. Окрім всього, там повно несправедливості, навіть у таких банальних речах, як форма: чому ми маємо ходити в тій «піксільці», в якій дуже спекотно, або в берцях «Талан», тоді коли комбриг взутий в набагато якісніше взуття?

НЕЗВАЖАЮЧИ НА ТЕ, ЩО АРМІЯ З УСІМА ЇЇ ПРОБЛЕМАМИ МЕНЕ СТРАШЕННО ДІСТАЛА, Я ДУМАЮ, ЩО НЕ ЗМОЖУ ПОВЕРНУТИСЯ В МИРНЕ ЖИТТЯ. 

Коли 93-ю вивели на полігон, залишатися там я просто не могла, і знову почала шукати куди себе відправити: спочатку поїхала в 56 бригаду, в артдивізіон. Але коли звідти я принесла відношення в свою бригаду, вони наче і раді були мене позбутися, але тупо його провтикали. І як наслідок мені знову треба було їхати в Маріуполь — робити все наново. Зрештою, я просто повернулася в Київ, пішла в військову прокуратуру, написала заяву, де я знаходжусь зараз, чому пішла з бригади, що хочу перевестися – і почала чекати, що буде далі. Чекала-чекала, але нічого не відбувалося. І в якийсь момент в мене з’явилася можливість поїхати на Світлодарку до «ПС», що я і зробила. Подумала, чого я буду сидіти вдома, краще там почекаю. З ними я воювала, як гранатометниця, аж доки після загибелі Міфа (Василь Сліпак ), правосєків почали оформлювати в 54 бригаду. А мене і тих хлопців, що приїхали зі мною з 93-ої, теж перевели до 54. Проте коли ми поїхали в Харківську область, в Башкірівку, в якій тупо нема чого робити, я знову почала переводитися, при тому обидві мої спроби, як і в 53, так і в один з танкових батів, закінчились нічим. І щоб не сидіти в тилу, я просто взяла і в травні цього року поїхала в Авдіївку.

Повоювала там трохи, повернулась на полігон із черговим відношенням — письмовою згодою на переведення до 54 окремого розвідувального батальйону. Цей документ мені також не підписали. Зараз у штабі бригади лежить наказ на переведення мене та ще тридцяти добровольців до батальйону «Донбас-Україна», комбат якого запропонував забрати нас до себе. Побачимо, що з цього вийде, бо 12.07 у мене має відбутися суд за «самовільне залишення частини», тобто втечу з полігона на фронт.

Командир мінометного розрахунку Лєра Бурлакова: На шахті Бутівці загинув мій хлопець Морячок, після його смерті в мене притупилися майже всі емоції 02

Зараз я все більше бачу людей, щодо яких розумію, що без війни вони жити не зможуть. Думаю, що коли вона закінчиться, буде великий відсоток тих, хто поїде воювати в якісь інші країни. І, незважаючи на те, що армія з усіма її проблемами мене страшенно дістала, я так само думаю, що не зможу повернутися в мирне життя.

Від Києва відвикаєш. І коли сюди приїздиш, здається, що це місто взагалі не придатне до існування. Коли тягнешся три години в заторах, то хочеться повернутися назад в Авдіївку, бо там такого точно немає. А ще багато хто з людей взагалі не розуміють, що відбувається на сході. Ще коли я була у «СІЧі», мій знайомий поцікавився, де я стою, і коли я сказала, що в Пісках, він спитав, а чи далеко це знаходиться від передової. Але зараз мене це не дратує, що більшість не цікавиться подіями на сході, мабуть, я розчарувалася в людях і не очікую від них нічого хорошого. Мені здається, що тих, хто воюють, можна порівняти з якимись екопосиленцями, які виїхали в села і живуть своїм життям, так і в нас – поїхали на схід і воюємо, а в містах, де нема війни, все зовсім по-іншому. Тому я намагаюсь ні з ким зі знайомих тут про це не розмовляти.

Я стала набагато менше довіряти людям. Звісно є ті, в кому я впевнена на 100%, але загалом — ні. Наприклад, в 93-ій, коли я писала скарги щодо відсутності навчання і так далі, мені дуже була потрібна підтримка хлопців, але всі мовчали, хоча їх так само це не влаштовувало. Треба розуміти, що армія — це дуже рабська штука. Наприклад, ти не виконав щось, що тобі сказав командир – і не поїхав у відпустку, або отримав догану. В якийсь момент людина робить вибір, або я скажу правду, і мене покарають, або я краще промовчу і поїду відпочивати. Насправді це парадокс, бо коли стоїть питання піти на завдання і померти – хлопці будуть з тобою пліч опліч, а от коли треба підняти якісь важливі питання, то ти можеш опинитися абсолютно один. Тому я майже не вірю, що в цій армії можна дійсно щось змінити.

Текст і фото: Віка Ясинська, Источник: censor.net

 

 

 

ПОДЕЛИТЬСЯ

НЕТ КОММЕНТАРИЕВ

Добавить комментарий